Добрі та погані сни після смерті

 
 

Добрі та погані сни після смерті

поезопроза



Shadow of a lonely man
The Alan Parsons Project

Du meine heilige Einsamkeit
R.M.Rilke

…you could’ve been the keeper of the flame
A-HA

...Я піду але ти співай
Ти ще встигнеш давай
К.Москалець




Я – тінь самотньої людини. Мушу зізнатись, що самотність – мій екзистенційний вибір. Колись вона народилася з мого єства і згодом вже не захотіла мене полишати. І я погодився на наше співіснування. Моя самотність це єдине, чого в мене ніхто не може відібрати...

***

...Тут усі п’яні, не лише я. Це сталося через дощ. Ми всі дуже нещасні...
Ю. Андрухович


Того дня в „Останній Барикаді” відбувався справжній рейвах. Панували метушня і суцільний безлад. Майже всі столики були допіру зайняті, а до решти раз-по-раз підбігали, точніше, притискалися, заклопотані офіціянти, хутко жбурляючи на поверхню картонне кружальце з написом „окуповано”. Буквально за кілька хвилин вільних місць вже не було, але я ще встиг в останній момент зайняти одне на високому стільці біля шинквасу.
Було очевидно, що в цей день мав відбутися якийсь грандіозний гепенінґ. Я замовив собі пива і вирішив вже не полишати місця, на яке досі, мабуть, накинули оком багато тих, кому довелося споглядати увесь той джаз стоячи. Я повівся цілком обачно, повісивши, перед тим, як сісти, своє пальто на гачок біля якогось столика, тож нині почувався комфортніше за багатьох. А з цих багатьох не так уже й багато, власне, знали куди і навіщо вони прийшли. Безумовно, у залі були присутні представники мистецької богеми - дехто навіть дуже відомий і шанований, студенти вельми престижного навчального закладу, хтось охочий до всього цікавого, а хтось просто випадково зайшов випити чарчину-другу. Одні прийшли „потусуватися” у своєму колі, одні побачити своїх кумирів, інші – просто „прикольнутися”. Першим не було діла до других, другим до третіх, та й взагалі тут мало хто на кого звертав увагу. Людей, таки, було забагато.
Тютюновий смог застеляв усе довкруж. Кисню явно бракувало, тож випивалось чимало різних рідин. Я поволі тягнув пиво, небавом вливаючись в організм дійства, що наразі починалося.
На сцену вийшов Андрій Бондар і прорецитував декілька своїх поезій, мляво спілкуючись із присутніми. Він був кимось на зразок ведучого.
Мені закортіло палити, але цигарети були в кишені пальта, похід до якого тягнув за собою полишення свого місця напризволяще. А це за даних обставин було неприпустимо, тож я поки терпів.
Тим часом вуха поціновувачів поезії саме тішив Петро Мідянка, принагідно нагадавши, що він бо сам прибув з марґінесів і тому не надто органічно вплітається в структуру нинішнього вечора. Проте, звичайно, він лукавив, цілком усвідомлюючи всю постмодерність дійства, яскравим елементом якої він був.
А поруч зі мною якийсь підхмелений жевжик знайомився з дівчиною, тримаючи в одній руці кухля та імітуючи вказівним пальцем іншої елегантне колупання в носі й бридливе витирання пальця об сорочку. Так він, очевидно, зображав типовий снобізм тих, хто вважав себе „елітою” відносно інших, „звичайних” людей. Як невдовзі виявилося, жевжик був одним з поетів, збірки яких продавали біля виходу з зали.
Зібравшись з думками та силами, я вирішив здійснити вилазку за цигаретами, але надзвичайно оперативну, аби не втратити зайнятого місця.
Як не дивно, мені це вдалося і за якусь хвильку я вже спокійно сидів і займався тим, чим зазвичай займаються відвідувачі „закладів масового відпочинку”, тобто цмулив і димів із байдужим виразом на обличчі.
На сцену саме під кволі аплодисменти виходив не хто інший, як Іздрик. Він небавом підійшов до мікрофона та, хитрувато посміхнувшись і злегка нахиливши голову вбік, промовив: „Я і Київ. Київ зустрів мене смердючим вокзалом. Хоча, це брехня. Він взагалі мене не зустрів...”
Далі він щось там читав, проте майже нічого не було чути. Та присутні, схоже, не надто звертали на це увагу. Більшість була зайнята розмовами між собою, новими знайомствами, чаркуванням. Я, з кухлем пива в руці, виглядав на своєму стільці (знову ця рима нізвідки!) з-за колони, намагаючись зосередитись. Помітивши це, Іздрик, завзято жестикулюючи, почав з переконливим виглядом щось ректи в мій бік. Майже нічого з того не чуючи, я відповів схвальними кивками.
Пані, до якої залицявся жевжик-поет, попрохала мене підпалити цигарету. З усього було видно, що зайшла вона сюди раптово, радше з цікавості.
Іздрик запросив на сцену юного Любка Дереша, уривки з „Культу” котрого були опубліковані у презентованому тоді черговому номері Іздрикового „Четверга”.
Допіру його вже ніхто не слухав, тим паче читав він невиразно (на папері то все виглядало ліпше) і я почав блукати поглядом по елементах оформлення зали. І хоча в напівтемряві і хаосі важкувато було щось розгледіти, я запримітив якісь рештки колючого дроту і сіток, лантухи, туго чимось (нібито піском) набиті попід шинквасом, якісь артефакти незрозумілого призначення під склом на підлозі, малюнки Уляни Мельнікової, що звисали зі стелі, причеплені на нитках. Очевидно, ці малюнки залишились після вчорашньої презентації диску гурту „Калєкція”, позаяк оформлювачем їхнього альбому була саме Мельнікова.
Раптом до шинквасу підбіг якийсь захеканий молодик, добре одягнений і зіпрілий.
- Слиш, - кинув він барменові, – дай мнє піїсят коньяка і я уйду.
Так, ще один випадковий відвідувач. Цей уже точно не сподівався опинитись у такому страшномистецькому концептуально-національному, а тому зусібіч лякливому для пересічного громадянина, гармидері.
Невдовзі читання закінчились і жіночий голос у гучномовці сповістив, що для продовження гепенінґу з виступами культових рок-гуртів необхідно доплатити по 15 гривень, для тих же, хто не хотів залишатись (або платити), вечір у цьому закладі мав закінчитися.




***

Завтра прийде до кімнати
Твоїх друзів небагато...
К.Москалець



Погляд прозирав чаїнки на дні чашки крізь напівпрозору брунатну рідину, а ти сиділа навпроти.
Ти позірно не звертала на мене уваги, проте коли однієї незбагненної миті наші погляди зустрілися, ти змовницьки послала мені хитруватого бісика, даючи зрозуміти, що гра між нами триває. Бесіду ж зі мною підтримувала лише твоя сусідка і мій товариш.
Ти поспіхом випила свій чай і підвелася з-за столу, а я цідив свій крізь зуби. Ти пішла до коридору одягатися, а я все сидів, безглуздо втупивши погляд у чашку. З коридору линув твій голос, але звернений він був не до мене.
Перед тим, як іти, ти попрощалася з усіма, а тоді попрощалася зі мною. І чомусь те прощальне слово, звернене до мене, прозвучало тоді якось особливо трагічно... чи, можливо, просто надто стомлено, навіть змучено і водночас... співчутливо. Так, це було початком кінця...

***

У нас із друзякою часто були наготовані так звані „запасні” бутерброди, які були для нас і обідом і закускою.

***

„Життя навчило бути мізантропом...”(З ненаписаного вірша одного поета)

***
If the sun refused to shine,
I would still be loving you.
When mountains crumble to the sea,
there will still be you and me.
Led Zeppelin



Тоді ти прийшла вся змокла від дощу. Ти зайшла до приміщення і якийсь час стояла, тендітна і усміхнена. Ти блукала поглядом по кімнаті і, нарешті, підійшла, покликана мною. „Ти вся змокла”. - мовив я. – „Але ж ти маєш парасоль, чому ти не відкривала її?” „Вона зламалась”. – напівжартома відповіла ти і я запримітив у твоїх очах напівдитяче грайливе вибачення пустунки.
І як я міг зігріти ці ніжні пальці, ці зблідлі вуста, коли не мав права до них навіть доторкнутися.

***

...Ton souvenir gît enchaîné
Loin de nos ombres qui reculent
G. Apollinaire


Як це не дивно, до арт-клубу ми вірішили навідатись таки зранку. Не з самісінького, звичайно, а десь близько 11-ї години. „Барикада”, допіру, працювала, хоча відвідувачів, крім нас, зважаючи на досить ранній час не було.
Ми обрали собі місце біля стіни і за якусь мить до нашого столика підійшла кельнерка люб’язного вигляду, тримаючи фірмове меню, в якому - як я вже знав зараніш, оскільки, на відміну від мого товариша, був тут не вперше – кожна страва і напій були також фірмовими і мали оригінальні назви.
Ми пробігали очима повз „Польові дослідження з українського сексу”, „Весінню єресь”, „Село-воно-і-є-село”, „Паслєднєва рускава”, „Червону руту”, „Острів Крк” та ще багато чого з промовистими назвами. Наші очі і пальці також зупинялись на цінах. Найдешевшим та найсердитішим симбіозом випивки та закуски був, без сумніву, „Паслєдній рускій”, що являв собою сто грамів дешевої горілки (як те було зазначено в меню) та кусень бородінського хліба.
Проте ми оминули увагою цю вельми привабливу пропозицію і з усього розмаїття віднайшли, таки, добре знаний, цілком традиційний як на ті часи, „Первак” та до нього не менш традиційну за своїм складом закуску „Кума Первака”. Ця „Кума” була такою собі з характером, до того ж суто національним. Уявіть собі на великих тарелях тонкі кружальця цибулі, декілька почищених і поділених на зубці головок часнику, солоні огірки і тонесенькі скибочки сала (перегар після такого набору був ще той).
Друзяка „відкручував голову” „Перваку”, а я продивлявся останні записи у своєму блокноті.
Тим часом кельнерка поставила диск зі спокійними, дещо ґотично-монотонними наспівами гурту „Рутенія” (а може то був „Вій”?) і все довкола навмисне почало дезорієнтовувати мене у визначенні часу доби. Нібито скидалося на вечір, але відсутність відвідувачів запевняла зовсім в іншому...
Корєшок ненароком вкраяв собі пальця і тепер шукав серветку щоб витерти невідь-звідки втікаючу кров.
- Сунь пальця в чарку, - порадив я, – горілка все дезинфікує і зупинить.
- Я не хочу наразі „Кривавої Мері”, краще пошукаю якогось папірця.
- Попрохай офіціянтку нехай перев’яже чимось твою рану.
- Думаєш вона має бинт?
- Авжеж, сюди, мабуть, частенько заглядають „паслєдніє рускіє” аби востаннє спожити свого фірмового напою і покраяти собі вени.
- І навіщо вони це роблять?
- Від одвічної слов’янської туги. Або прочитавши це меню і ніц тут не второпавши. А ти вирішив випустити всі життєві сили через палець, так значно оригінальніше.
- Облиш, давай краще вип’ємо, поки сало несуть.
- Але ж, поки його не принесли, нам буде нічим закусити.
- А навіщо, перша й так пройде.
Проте „Кума Первака” не забарилася і ми вже зажовували першу чарку напівпрозорими скибками сала та солоними хрумкими огірочками. При цьому ми споживали багато хліба, аби притишити усю ту часниково-цибульну гостроту. Таким чином ми знищили його найперше і довелося прохати поповнення хліба у кельнерки (він, як не дивно, був безкоштовний).
Особисто мене це мало врятувало, бо страшенно хотілося пити і я, захопивши з собою кулєгу, підійшов до шинквасу аби замовити чогось прохолоджувального.
- Ви маєте спрайт чи фанту або, може, колу?
Відповідь бармена примусила нас на деякий час застигнути в ніяковінні: „Ні, таллєра немає.” При цьому обличчя його мало досить-таки страдницький вигляд, що, очевидячки, демонстрував його пригніченість роботою, якщо, звичайно, стан фрустрації не був для нього перманентним.
Становище врятувала наразі підлетіла кельнерка, котра відразу ж запевнила нас, що сама принесе усе, що ми лише забажаємо.
Одразу ж, за нашим проханням, на столі з’явилась пляшчина спрайту, більше половини котрої я миттю залив у себе. Друзяка послідував моєму прикладу, проте нас (принаймні мене точно) це мало врятувало. Після нетривалих роздумів виникла ідея замовити який-небудь оригінальний коктейль.
Тут на допомогу нам прийшли славнозвісні Андрухович, Неборак та Ірванець, щоправда не особисто, а у вигляді суміші з кави, коньяку і кока-коли, яка, відповідно, мала назву „Бу-Ба-Бу”.
Коктейль виявився саме тим. Тобто саме тим, що можна було б охарактеризувати як „пекельну суміш”. І ця суміш підняла нам настрій саме настільки, щоб, чемно розпрощавшись з кельнеркою, розрахуватися і полишити цей напівтемний зловісно-принадний бункер; щоб вийти назустріч сонцю, весняному теплу, вітровінню, розмаїттю запахів і звуків і розчинитись серед інших, мабуть, таких самих піднесених перехожих.
Так насправді і сталося. Та невже ці відвідини такого культового закладу запам’яталися лише тим, про що вже щойно йшлося і не призвели ні до яких підйомів натхнення і творчих вибухів?
Ніжені. Під час цих посиденьок народилося декілька вповні графоманських, проте доволі колоритних віршів, один з яких пізніше навіть спричинився до невеличкого шкандалю на одному поетичному фестивалі.
Але, менше з тим, нам було добре і байдуже до всього окрім весни, пива, пісень і пошуків подальшого пункту призначення. Ми навіть раз-у-раз звертались до перехожих, ділячись з ними своїми враженнями і планами. Щоправда перехожі чомусь не розуміли...
Невідомо чому і навіщо ми через невеликий проміжок часу вже сиділи за столиком одного з вокзальних генделиків під відкритим небом і пили каву, принагідно жуючи „запасні” бутерброди.
- Можна б з’їздити до Львова. – запропонував я.
- Нуль проблем. – відказав товариш.

***

Я знав одну жінку, вона полюбляла дико сміятися і мала вставну щелепу. Була висхлою як жердина і позбавлена смаку у виборі одягу.

***

Ти стоїш одна у приміщенні, заповненому людьми, вся в гріху і цноті водночас. На обличчі печать втоми... І десь углибині там грає скрипка... Ні, то флейти мелодія лине...
У приміщенні чути гамір, пересуди, сміх, вовтузіння. Тут повно людей і ти стоїш між них одна. А я намагаюсь вдавати, що є одним із них. І ти також. Ми ще не відкриті одне одному.
Твій милий стан... ці обриси... тремтливе світло...

***

На краю міста – зеленаво-облуплена лавка на автобусній зупинці, притиснута з обох боків бетонними стінами, арматура яких, у свою чергу, слугує за опору залізному дахові; напіввисхла чорна калюжа побіля шосе, в якій допіру ниділо двоє намоклих недопалків і невдовзі мав опинитися і мій; на дві третини спустошена вже з коричневого скла пляшка світлого пива; я на зупинці; проминаючі час від часу авта. День сонячний, доволі теплий, проте не надто спекотний. Недалеко, майже поряд, стоїть церква з червоної цегли; пам’ятник поетові чорніє на трав’янистому пагорбі, біля підніжжя якого порається собі якась людина, очевидно, висмикуючи бур’ян. Людина кидає його у відро і відносить у двір, розташований вже зовсім неподалік од мене, позаду. Я встигаю помітити, що відро вельми старе й діряве, а людина чомусь про себе всміхається. Я відвертаюся і мені здається, що ця людина до когось вітається, з кимось розмовляє. Але повертаюсь назад – все залишається так, як і було доти. Мабуть, примарилось.
Це місце, мабуть, одне з найбільш умиротворених в усьому місті. Але сюди можна приходити лише навесні або влітку, коли тепло, об іншій порі воно помирає, перетворюється на пустелю...

***

Поет дивиться на сходи. Він побачив її ще здалеку. Її прикривали чоловічі та жіночі плечі, вона маскувалася за розмаїттям рук, волосся та одягу, але поступово вона виринала з цього моря знайомих і незнайомих йому людей, даючи себе впізнати лише пасмом свого каштанового волосся, такого, почасти, мінливого.
Знову як колись. Поет уже не був тим поетом, який знав її. Знову як тоді, коли вони були незнайомі поміж собою; мабуть звідтоді пронеслися сливе цілі століття, а то й тисячоліття, та хто б казав.
І на ній була та спідниця з прадавніх часів, котру він давно вже не пам’ятав (і давно не міг забути). Поет дивився і хотів утримати її своїм поглядом, але так, щоб вона його не помітила. Вона була невесела [не весела]. Вона була не сумна. Проте вона була одна. Останнім часом все частіше. Хоча насправді існував інший.

***

Навіщо вони платять за спустошення?

***
He was a most peculiar man
Simon&Garfunkel


Іноді він думав: “а що, коли я створений лише для платонічних стосунків? Адже коли я переступаю межу між почуттями і чуттєвістю – все руйнується, стається біда”...

***
Вони кажуть
що я божевільний
а ти лиш посвист батога Божого...
Ю. Покальчук


Можливо, ти прочитаєш, як пила пиво з моєї пляшки. Банально, але той спогад чомусь такий світлий... Яке воно гірке, те пиво, ти казала. Мабуть, як полин. Повільними, маленькими ковтками... Але тобі треба було йти.
А я пам’ятаю твою-свою невпевненість (непевність). І варто було ще тісніше наблизитись, щоб відчути міцнішання ланцюгів. Солодкий полон замість гіркої волі.
А ще до того ми промовляли лише очима. І ти все давно розуміла. Між нами не було нічого. Але щось-таки між нами відбувалось і воно було важливіше за нас самих.
Я знов і знов повертаюся до того дня, коли я порушив кордони невимовності. Я все зіпсував, я розбив кришталь. І ти образилась на мене за це.
Далі ми бачилися все рідше. І жодних слів, окрім привітань. Ми обоє залишилися окремо при своєму. Лише ми були здатні відчувати те, що було (а чи зникло?) та усталене життя вимагало від нас зовсім іншого. І ми скорилися. Заспокоїлися і стали такими, як усі. Хоча ні, замість тебе в моїй душі з’явилася інша. Її ім’я – самота.
...
Я вірив у наше призначення так само, як і в свою причетність.



***

Чекай, чекай... звідки ці сльози... Ти виходиш з коридору, ховаючи сльози за радісним привітанням; я зачіпаю плечем одвірок, проходячи повз тебе. Але невдовзі машкара злітає і сльози повертаються...

***

Якось, пам’ятаю, один культурний фонд за сприяння влади проводив повномасштабну акцію “Поезія в метро” (чому не “в метрі?”).
У вагонах та на станціях метрополітену розклеювались вірші класиків української літератури, налаштовуючи пасажирів на особливий одухотворений лад (не всіх, звичайно, а лише тих, хто, звертаючи увагу на розклеєне, вирізняв високу поезію з-поміж реклами і не відвертав погляду від рядків).
Ми саме їхали в метро (чи в метрі) з однією дівчиною. Вона читала мені впівголоса вірші, а я слухав...
Але про це іншим разом.

***

...Пані С. тринділа й тринділа. “Put down the examples: maybe, perhaps, probably…”
А десь у глибині зали:
- Ну що, тобі вирвали?
- Вирвали.
- Не хєра собі. Ти хоч біль відчував?
- Авжеж, відчував.
- ... For example: they say, in my view…

Усі сиділи, прилиплі у нетрях неіснуючого приміщення, такі спокійні, такі загублені і майже втрачені. Поет мовчав. Корєш і Чувачок розмовляли. А з глибини чулися слова: “…and so on, and so forth…”.
У своїх витрішкуватих окулярах і синій кофтинці пані С. була схожа на б.
У другому ряду сидів „махровий жлоб”, котрий насправді був дуже порядною і прекрасною людиною, і теревенив із сидячою у третьому ряду особою.
З правого боку теж лунало патякання, що зливалося з базіканням пані С. Все у цьому приміщенні було, як завжди, доволі недолуго, занадто брутально й огидно, не кажучи вже про дисгармонію кольорів, та хто б казав.
Не рятувало навіть вино „Кадарка”, випите з Корєшем напередодні.
Дія перша (і, мабуть, остання). Стара зала, яка потребує ремонту. Обдрьопані зашамкані стіни. Катедра або трибуна.
Дійові особи:
Корєшок – богемник і „свій серед своїх”, високий, худий, в окулярах.
Чувачок – звичайний чоловік (зовнішність не має значення).
Поет – я (не знаю, чи щось має значення).
Пані С. – будь-хто.
Статисти (багато), шолудиві собаки, заспані коти, протяги тощо.

Корєшок ...придурки, курва, на Петрівці самі продають, ще тут знімають! Збоченці, курва!
Поет (мовчить і щось пише).
павза
К. Пришелепкувата, вар’ювата установа!
Чувачок (щось бурмоче собі під ніс).
К. Нє пойдоть, курва!
Ч. (схвально киває).
Поет (пише, а голос за лаштунками промовляє):
„Під столами ховався щезник і лоскотав присутніх за п’яти. На підлозі лежали шкаралущі насіння, використані одноразові стакани, папірці і лайно, якого було вдосталь у кожного, хто сидів тут.”
Пані С. ...in both languages… (продовжує мурмотіти англійською аж до кінця сцени).
К. Кульок – хєрня!
Завіса
Рукоплескання, тупотіння, волання та „улюлюкання” глядачів.
Вже за закритою завісою актори і купа статистів полишають сцену. Зостається лише Поет (а також, мабуть, коти, собаки й протяги), який, якщо я не помиляюсь, сидить там і донині.
...
Він старанно щось вимальовує у зошиті.

***

Ти відчинила двері; я стояв мовчки. На обличчі – заклопотано-байдужий вираз. Я мовчав, а ти дивилася крізь мене, ніби мене не було зовсім. А зі мною ще прийшов той, як його. Вірніше, то я з ним прийшов. Зрештою, кого це цікавить. Ти стояла боса на порозі, було зимно. Досередини не запрошувала. Мене тут і не могло бути. Хіба ж я міг так стояти мовчки? Міг. Це, таки, справді був я, ти не вірила. Навіть коли він попрохав води. Не допив, поділився зі мною. Ти дала мені води, я пірнув глибоко. Я відірвав очі від білого дна. Жодних знаків, сигналів. Жодних ознак союзності. Жодних змовницьких жестів з твого боку. Ані в очах, ані на обличчі. Одна холодна байдужість.

***

Мы красное пили впотьмах...
О.Арефьева


А пам’ятаєш, як ми збиралися у нашої спільної знайомої на псевдобогемні посиденьки за келішком вина, оповиті кальяновим димом?
Те вино було настільки дешеве – смішно пригадати.
Ми слухали музику, навіть танцювали. Ми читали книжки, причому – вже добряче підхмелені, чи не так?
Також ми іноді пили на терасі дешевого кафе біля її будинку.
А потім вона подарувала кожному з нас по дві світлини, де ми – в якомусь арабсько-узбецькому вбранні.
Як ми довго розкурювали той кальян, щоб нарешті вдихнути той незрівнянний аромат далеких і теплих зустрічей...
І якось, після однієї з таких зустрічей, ми проходжали втрьох весняними, здається, вулицями, захоплені веселою розмовою. Перед нами посеред тротуару стояв, хитаючись, якийсь чолов’яга, що перебував, очевидно, під серпанковим впливом дешевих алкоголів, майже як ми допіру.
“Ти чого смієшся?” – звернувся він до мого товариша. “Тому що весело” – відказав той. “Дякую!!!” – заволав п’яниця.

***

Чому завжди хочеться спати? Очевидно, це самотність.


***

З якихось снів чи картин пригадується кавово-молочний колір шкіри, ледь набрякла верхня губа, темінь очей і розкішна глибока чорнота волосся; тонкі зап’ястки зі срібними браслетами; майже дитинні долоні; вповні – амфорний стан; доволі низький хриплявий голос.
На підлозі тераси, на шахово стилізованому паркеті (чи то було інше покриття) у випадковій асиметрії лежало декілька рожевих напівзів’ялих коротко зрізаних троянд, неквапом походжав яскравий червоноголовий досить крупний папуга, видаючи різкі сухі переливчасті звуки, що нагадували мову і, певно-таки, були нею.
Десь там був і я, але де була тоді ти?

***

Je te l’ai dit pour les nuages
P. Eluard

В очах твоїх я небо бачу...
Б. Лепкий


Того дня було тепло, весняно й хороше. Я призначив місце зустрічі, стояв і чекав. Довго чи ні – не пам’ятаю; ти прийшла і ми мовчки вийшли надвір. Немов секретні агенти. Знову ця жорстока гра.
Наш спокій порушував лише приємний весняний легіт. За деякий час зав’язалася розмова на відсторонені теми. Як у колег по роботі чи навчанню.
Ми йшли алеями, тротуарами, заходили до магазинів, наприклад, за хлібом. Вітер розвіював, наприклад, твоє волосся. А я був сповнений рішучих намірів і, водночас, знезброєний та безсилий.
Я незчувся як ми прийшли. Не важливо куди, але далі було йти нікуди і ми вже збиралися прощатися, промовляючи загальний набір фраз для... для кого? добрих знайомих чи просто колег? друзів?
Стривай, але ж я маю тобі дещо сказати. Це так мало та саме заради цього я призначив тобі зустріч, пройшов з тобою цю путь, заходив до магазинів, спостерігав за твоїм розвіяним волоссям на вітрі й очима... Ні, я не помічав тоді, що було у твоїх очах, ти ховала їх. Та зараз ти пильно й запитально дивилася мені прямо у вічі. Ти давно знала, давно чекала тих слів, але перш ніж вимовити їх, за якусь долю секунди я відчув, що вже занадто пізно.
Але я, таки, сказав це. І хоча не мав цього робити, щоб зберегти такі бажані усіма спокій і стабільність, стандартний плин життя, я мав це зробити лише заради однієї миті, тієї, котрої я побачив... Тієї незбагненної, невловимої секунди, впродовж котрої у твоїх очах спалахнуло сяйво, вони засвітилися щастям – так, я не знаю, як воно має виглядати, але то було саме щастя, я певен – і неземним, світозорим вогнем. То була лише мить, якщо Час чогось вартий.
Але потім ти, немов би прийшовши до тями, обурилась і зі слізьми на очах почала говорити всілякі дурниці, пов’язані з соціальними, ґендерними та іншими, грім би їх побив, життєвими проблемами. Тоді чомусь почала дякувати мені, за що? За те, що довів до сліз?
Ти благала мене щось вирішувати... я мав би знати заздалегідь... ти не могла його покинути... я мав щось вирішувати... ти казала: “це неможливо... це просто неможливо...” Той приречений шепіт був моїм вироком.



***

Моє вікно закрите жалюзями. Спускаючись донизу, вони торкають підвіконня, на яке спирається своїм грифом гітара. Від найменшого коливання повітря жалюзі торкають гриф і гітара видає чомусь саме мінорний акорд...













© Юрій Пустельний (Юрій Ільченко), 2006


Создан 15 апр 2007



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником